Я пам'ятник собi воздвиг нерукотворний,
Тропа народна там навiки пролягла,
Олександрiйськiй стовп, в гордливостi незборний,
Йому не досягне чола.

Нi, весь я не умру, я в лiрi жити буду,
Вiд праху утече нетлiнний заповiт, -
I славу матиму, допоки серед люду
Лишиться хоч один пiїт.

Про мене вiдголос пройде в Русi великiй,
I нарече мене всяк сущий в нiй язик,
I гордий внук слов'ян, i фiнн, i нинi дикий
Тунгус, i друг cтепiв калмик.

I довго буду тим я дорогий народу,
Що добрiсть у серцях пiснями викликав,
Що в мiй жорстокий вiк прославив я свободу
I за упалих обставав.

(Пер. М. Рыльского)

Ну, и чем плохо? Особенно для тех, кто ХОЧЕТ прочитать Пушкина на РОДНОМ языке?

Сергій Українець
Ну посочуствуйте, если это Вас утешит.

Читал. Именно на него я и отвечаю.

А в них разве кто-нибудь нуждается???

Принадлежность человека к Православию означает, что человек Бога боится, а потому лгать не будет. Даже " в угоду своему мировоззрению "... Такой человек призван стать святым. А не ошибается тот, кто ничего не делает, как дедушка ленин говорил. Только нехристи чаще заблуждаются, знаете ведь пословицу: "Без Бога - не до порога"

Вот ещё:

Я мить чудову пам’ятаю,
Коли мені з’явилась ти,
Як осяйне відіння раю,
Як чистий геній красоти.

В сумній, холодній безнадії,
В людській тривожній метушні
Звучав твій голос наче мрії,
У снах з’явилась ти мені.

Вы не понимаете, что сами себя загоняете в ловушку, в которую уже попали Грузия и Молдавия. Украина не есть нечто целое, это конгломерат разнородных областей. И украинского языка нет - точно нет. Есть набор диалектов, причём диалекты, которые ближе к Карпатам, более похожи на русский язык, чем, например, диалекты Полтавщины.
Поэтому, если вы сейчас затуете за Незалежку, то с какой стати в составе Украины должны быть прикарпатские русины со своим диалектом? Крым, Одесса, Доннбасс, где преобладает русский язык? Иными словами, сепаратисты скоро сталкиваются с сепаратизмом уже внутри своей страны. И точно также легко разжечь любой вид национализма и сепаратизма - т.е. самостийщики могут пострадать от того оружия, которым они боролись против Державы. Как "замечательно" владеют мовой граждане Незалежки, я уже приводил. Мне не лень и повторить:

"Русским языком в той или иной степени владеют около 92 процентов жителей Украины, а государственным - украинским - лишь 86 процентов населения страны. Таковы данные исследования, проведенного украинской компанией Research & Branding Group, сообщает в понедельник агентство "Новости Украина".
При этом 68 процентов респондентов сообщили, что владеют русским языком свободно, в то время как лишь 57 процентов опрошенных считают, что столь же хорошо знают украинский. В плохом владении государственным языком признались 11 процентов участников опроса.
В то же время данные опроса показывают, что большинство жителей Украины хотели бы, чтобы их дети учились в украиноязычной, а не русскоязычной школе. О желании отдать детей в среднее учебное заведение, где преподавание ведется на украинском языке, заявили 57 процентов респондентов. При этом почти три четверти опрошенных высказались за то, чтобы в украинских школах русский язык и литература изучались как отдельные предметы.
Почти половина (52 процента респондента) украинских граждан в соответствии с результатами исследования высказались за два государственных языка в Украине - русский и украинский. В то же время украинский язык как единственный, владеющий статусом государственного, поддержали 45 процентов респондентов, а 3 процента - затруднились ответить на этот вопрос.
Однако голоса людей, согласных и не согласных с тем, что отсутствие у русского языка на Украине официального статуса государственного ущемляет права русскоязычного населения страны, разделились практически поровну - 39 и 38 процентов.
В опросе приняли участие 2215 респондентов из всех областей Украины и Крыма старше 18 лет. Ошибка выборки не превышает 1,1 процентного пункта".
(http://www.lenta.ru/news/2006/12/05/language/, 05.12.2006).

Вот вам и повод для уже внутриукраинского сепаратизма.

Кстати, называть нас имперцами отнюдь не совсем верно. Речь не идёт о присоединении к России Азербайджана и Узбекистана. Речь идёт о воссоединении исторических русских областей, т.е., прежде всего, об укреплении русской составляющей, а присоединении всего и вся без разбора.

Это - в раздел "Юмор". Срочно!

Тем, кто захочет обсмеять украинский перевод Александра Сергееича, приведу цитату с форума новоград.com.ua Некто Yara: Совершенно случайно наткнулся на это пост, рзыскивая в сети Пушкина на украинском.

А знаете Сергей, что означает "Хай дуфае Сруль на Пана"? Это украинофил Кулиш такое придумал в 1840-х годах.

Смех в этом случае происходит от ограниченности.

Сергій Українець

Вот то то и оно...

Знаю. Подозреваю, что это следствие нахождения Западной Украины в составе Австро-Венгрии. Язык претерпел трансформацию, что мы сейчас наблюдаем в Восточных областях, где под влиянием России расцвёл суржик. Могу заметить, что если кому-то в результате этого перевода текст стал понятнее, то это хорошо. Я лично не склонен над этим смяться. Кстати, правильно будет: "Нехай дуфає Сруль на Пана".

Ну хорош уже на ночь глядя то!!

Ну а что это означает, поясните. Думаю, всем будет резать слух, кто считает себя православным.
Вот такие, кстати, люди типа Кулиша писали нынешнюю мову. Какая, извините, транформация под влиянием Австро-Венгрии? Не вижу ничего здесь ни из немецкого, ни из венгерского.

И не увидите, как не ищите. Это мадьяры да немцы для нас, дурней, придумали, а некоторые повелись как дети малые... Мова...

По версии тех, кто относит данный перевод к П. Кулишу, фраза означает: "Да уповает Израиль на Господа". Однако, лично я не встречал ничего подобного, связанного с именем Кулеша, нигде, кроме руснацизданий. В любом случае не понимаю, почему эта фраза должна резать слух всем, кто считает себя православными.

Для общего развития:

КУЛІШ ЯК ІДЕОЛОГ І ТВОРЕЦЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ



Правдивим свідомим творцем української літературної мови був у нас Пантелеймон Олелькович Куліш (8.VIII.1819-14.II.1897).*



* П. Куліш, як показує знайдена метрика, народився 26 (а не 27) липня ст. ст. 1819 р.



Глибоко освічений, він добре знав істоту кожної літературної мови, добре бачив, що науково в нас вона ледь зароджується, а тому все своє довге й трудяще життя віддавав на створення рідної літературної мови. Попередні наші письменники виховувались на ідеології козакофільської романтики, якій немалу данину замолоду віддав і сам Куліш. Зо смертю цього козакофільства, по остаточнім зліквідуванні і козацтва, і самої Січі, наші письменники переконано чекали були вже й смерти української думи та пісні, а з ними й мови. Але Куліш Шевченковими устами сміло кинув:


Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине!


Куліш глибоко розумів вагу рідної мови й на практиці не раз переконувався, що російською мовою українець ніколи не передасть тонко своїх глибших задушевних дум та прагнень, своїх сердечних почувань, бо це можна зробити тільки рідною мовою:


Віщуванням новим

Серце моє б’ється, —

Через край із серця

Рідне слово ллється!


"Слово наше невмируще, — писав Куліш. — Язик наш виведе на яв багато дечого такого, що помосковській зроду не розкажеш, і сама московська словесність зацвіте новим цвітом. Розкажи москалеві по-московській, що і в нас слово ніжне, мальовниче, голосне, як пісня". Взагалі, вагу рідного слова Куліш завжди високо цінував, і клав на нього найбільші сподівання. І це Куліш усім свідомо показав, що українська мова — це не "мужицька" мова, як звуть її сусіди, і що "родной язык не для того только, чтобы выбранить неисправнаго мужика".

Оцей залишок старої науки про "подлий стиль", оце постійне кидання на нашу мову — "мужича мова" — сильно било Куліша, бо в ньому було чимало й правди. Не бракувало в нас письменників, що народність української мови бачили головно в тому, щоб від неї "дьогтем пахло", і власне з цим усе життя своє боровся Куліш, не раз у розпачі демонстративно заявляючи, що зламає своє українське перо. І Куліш свідомо працював над повищенням культури української літературної мови, витягуючи її зі стану "змужичілости". Він уже добре розумів різницю поміж мовою народною й мовою літературною, й свідомо працював, щоб збільшити культуру мови літературної чи книжної.*



* Див. про це статтю самого Куліша "Дві мові, книжня й народня" // "Україна", 1914 р., кн. 3.



Куліш не раз співав славу російському поетові Пушкіну за те, що той умів створити своєму народові сильну й прекрасну літературну мову, вже оперту на народну великоросійську мову.

Історичну працю Пушкіна Куліш глибоко розумів, — і пильнував її наслідувати, й самому йти дорогою Пушкіна в творенні української літературної мови.

Ідеологом української мови був тоді й наш відомий історик і письменник Микола Kocтомаpів (1817-1885), і Куліш спочатку уважно прислуховувався до його думок. Але пізніш Костомарів змінив свої думки й пішов утертою в нас дорогою, й за іншими твердив, ніби українська мова не здатна стати мовою великої літератури — вона тільки для хатнього вжитку, а для широких літературних потреб ми маємо мову "общерусскую", мову російську, яку й ми, українці, творили. Мовою науковою, скажемо, українська мова, за Костомаровим, також бути не може, і по-українському ніяк не можна викладати "Римську історію" Момзена, — твердив Костомарів, — "для такого рода сочиненій еще не пришло время".*



* "О преподаваніи на южно-русскомъ языкЂ" // "Основа", 1862 p.



І хоч Костомарів сам науково показав, що таки існує "дві руські народності", зовсім окремі одна від одної, але політичних висновків з цього зробити не зміг, не зробив навіть і висновків літературних — він уперто стояв на сторожі "общерусскаго языка", й доводив, що українська мова, поза хатнім ужитком, ширшої долі не матиме й тому свої високовартісні історичні праці писав тільки російською мовою.

Куліш спочатку пильно прислухався до Костомарових мовних теорій, і не тільки прислухався, але й поділяв їх. Кониський розповідає, що року 1860-го полтавці одного разу вимагали, щоб запроектований тоді місячник "Основа" увесь друкувався українською мовою. Проти цього виступив Куліш, і доводив, що так робити не можна, бо українська мова ще мало вироблена. Сам Кониський тоді ж запропонував був, щоб хтось у нас зайнявся перекладом Шекспіра на українську мову. Така думка кинула Куліша в сміх, і він заявив, що "Шекспіра на нашій мові побачать хіба правнуки".

Але Куліш не переставав глибоко обдумувати долю й істоту нашої літературної мови, й незабаром зовсім змінив свої попередні погляди. У нас це він перший кинув спасенне гасло: "Обличчям до Европи!" Куліш знав не тільки мову грецьку, але знав трохи й мови європейські: німецьку, італійську, англійську, і хоч не знав їх глибше, але все ж міг студіювати європейських поетів в їхніх первотворах.*



* Ів. Франко в своїй праці "Нарис історії українсько-руської літератури" 1910 р. на с. 176 твердить, що Куліш не знав ані мов давніх, ані одної з мов європейських.



І Куліш сідає за переклади, а для цього потрібна була розвинена літературна мова. І він не побоявся творити новотвори, а таки кращі Шекспірові твори переклав, хоч перше сам у те не вірив. І Куліш звертався до Шекспіра:


Світло творчества, Гомере новосвіту,

Прийми нас під свою опіку знакомиту:

Дай у своїм храму нам варварства позбутись,

На кращі почуття і задуми здобутись!


А подаючи громадянству свій переклад, Куліш писав:


На ж, дзеркало всесвітнє, — визирайся,

Збагни, який ти азіят мізерний,

Своїм розбоєм лютим не пишайся,

І до сем’ї культурників вертайся!


Коли появився Кулішів переклад Шекспіра, на нього багато-хто з нашого громадянства обурилися, — як таки можна робити таке нечуване блюзнірство: перекладати Шекспіра на "мужичу" мову! Скрізь у пресі посипались насмішки на переклад ("Бути чи не бути — ось де заковика!"), насмішки не тільки від чужинців, а ще більше таки від своїх. А Костомарів про це навчав (російською мовою): "Сучасний стан южноруського наріччя такий, що ним треба творити, а не перекладати. І взагалі, навряд чи доречні переклади письменників, що їх кожен інтелігентний малорос прочитає російською мовою, яка давно вже стала культурною мовою всього южноруського краю. При тому, ця загальноруська мова не чужа, не запозичена, а вироблена зусиллями всіх руських, не тільки великоросів, але й малоросів".*



* "Кіевская Старина", 1883 р., кн. 2, с. 223.



Куліш таки витерпів і не заломався під градом цих нападів, і продовжував творити літературну мову. Ніхто з наших письменників не творив стільки новотворів (неологізмів), як творив їх Куліш; новотвори ці, звичайно, не всі були вдатні, і громадянство завжди підхоплювало їх на зубок і пускало про них анекдоти. Але багато з Кулішевих новотворів таки прийнялися в нашій літературній мові й позосталися в ній досі. Року 1897-го вийшла Кулішева "Позичена Кобза" — збірник перекладних поезій. Найголовнішого сучасники не доглянули в ній: Кулішеву постійну сміливість у мовному творенні й глибоку віру в українську мову, а це вкінці поставило її на правдиву літературну путь.

Куліш добре знав, що в Европі багато віків люди навчалися своєї літературної мови головно з перекладу своєї Біблії, і рано заходився біля цього й сам: постановив перекласти повну Біблію на українську мову, щоб читачі навчалися мови з цієї найбільш читаної книжки. Року 1871-го в нього був уже готовий Новий Заповіт 48, і він його запропонував купити Бритійському Біблійному Товариству. Товариство віддало Кулішів переклад на рецензію відомому славістові Міклошичу, але той визнав переклад рішуче невдалим, бо це не був науковий переклад. Але Куліш не зразився тим і невпинно працював далі, і таки довів свою велику працю до кінця, та доля посміялася з нього: б листопада 1885 року згорів Кулішів хутір Мотронівка, а з ним згорів і рукопис перекладу Біблії...

І Куліш знову прийнявся за свою всежиттєву працю, але вже не закінчив її, — закінчили І. Пулюй 49 та І. Нечуй-Левицький. Драгоманів високо ставив саму думку перекладу Біблії, хоч широке громадянство мало це оцінило. Правда, Кулішів переклад вийшов у багатьох відношеннях невдалий,* а головне — це не дослівний переклад, а часто тільки переказ, від оригіналу далекий .**

Куліш добре знав стародавню українську мову, багато читав старих пам’яток — і душею полюбив цю мову. Звідси й зародилася його ідея староруської мови. Ідея безумовно здорова, не завмерла ще й тепер, бож пов’язати стару й нову українські мови таки варто й треба. Ось через це в Кулішевих творах завжди багато архаїзмів, а часом і занадто багато, і то таких, що остаточно в нас завмерли. Наприклад, у "Позиченій Кобзі" 1897 р. знаходимо: жизнь, чувство, іскуство й т. ін. — такі архаїзми широке громадянство рахувало просто русизмами, хоч воно так не є. А вже в перекладі Євангелії Куліш уживає справді забагато церковнослов’янських виразів, які разять чуття читача, наприклад, истино бо глаголю вам, глаголе Господь, Благе слово, Вість благая, Покликає до жизни народи і т. ін. Звичайно, це Кулішевого перекладу не прикрасило.***



* Франко на с. 177 свого "Нарису" твердить, ніби речення "Да уповаєть Ізраїль на Господа" Куліш переклав: "Хай дуфає Сруль на Пана". Я нічого подібного в Кулішевих перекладах ніде не знаходив.

** У більшості Куліш справді перекладав не з оригіналів, а з перекладів російських.

*** Див. про це мої праці в "Рідній Мові": "Не маємо каменя наріжного", 1934 p., c 131-138; "Найперше джерело для вивчення рідної мови", 1939 р., с. 353-362.



При читанні Кулішевих творів ще й тепер кидається нам у вічі багатство авторового словника — українську мову, стару й нову, він знав глибоко, й обіруч користався з неї, чому словник його творів завжди рясний.

Глибоко розумів Куліш саму істоту літературної мови, рано переконався, що для відповіднішого віддання нашої мови на письмі потрібен окремий правопис. До того часу українська мова користалася своїм стародавнім правописом, унормованим ще граматикою Мелетія Смотрицького 1619 року. Правопис цей перейшов із Києва й до Московії, й там також міцно защепився. Як ми бачили, Шевченко тримався ще цього правопису, але Куліш рішуче з ним пірвав і став на бік тих, що вже віддавна, головно з Максимовича починаючи, стали шукати відповіднішого правопису для української мови. Для свого часу новий Кулішів правопис, що став зватися "кулішівкою", був досить придатний для української літературної мови.

Додам іще, що за цього часу в нас послідовно почали вживати т. зв. апострофа, що перший зробив чи не M. Гатцук 50 у своїй "Абетці" 1861 року.

Це Куліш перший у нас став запроваджувати фонетичний правопис, який уже бачимо в його "Записках о Южной Руси" 1856 року. Власне цей Кулішів правопис, з деякими змінами, прийняв у Галичині Євген Желехівський для свого Словника 1882-го року (це т. зв. "желехівка"), як правопис фонетичний.

Куліш свого часу був найкращим знавцем української літературної мови, що його визнавали всі. Костомарів завжди високо ставив Кулішеву мову. Визнавав це й Франко, що, здається, сам ще не розумів глибше потреби українській мові стати мовою літературною, що гаряче пропонував і все життя робив Куліш. Визнав це року 1899-го й Б. Грінченко, який твердив: Куліш був "наилучшимь знатокомъ малорусскаго языка, наилучшимъ стилистомъ малорусскимъ", і пильнував про красу слова своїх творів, ніколи не занедбував форми, завжди пильнував підносити культуру своєї мови, чому форма його творів звичайно була досконала. Кулішева мова — мова високої якости, якої за його часу ніхто не тільки не перевищив, але й не досяг її. Куліш знав вагу слова, у своїй поезії часто був філологом, і все своє життя вірно стояв на сторожі цього слова, хоч і мав аж забагато ворогів, що дошкульно заважали його праці.

Сильно відчувалася в нас потреба мати нарешті словника української мови, для чого матеріялу було вже не мало. І Куліш заходився складати такого словника, про що й оповістив у 1-й книжці "Основи" 1861-го року. Але довідавшися, що К. Шейковський приступив у Києві до друку свого "Опыта южно-русскаго словаря", який і появився того ж 1861 року (випуск 1-й), Куліш припинив свою працю, а зібраний матеріял року 1864-го передав до Києва, і пізніше він видрукуваний був у Словнику Б. Грінченка.











ЛІТЕРАТУРА


Про П. Куліша див.: "Пантелеймон Куліш", збірник, Київ, 1927 р.; В. Василенко. П. Кулиш // "Литературная Энциклопедия", 1929 р., т. IV, про "кулішівку".