Фотина Вяземская писал(а):
Безусловно, пытка. Почему я, русский человек, на СВОЕЙ РУССКОЙ ЗЕМЛЕ, должна заполнять какие-то бумажки на мове, которую придумали жидо-масоны с австрияками, германцами и поляками вкупе?

"Тільки й бачив я рідний край, поки ріс, а там, як оддали у службу, так і пішов, не по своїй волі, блукати по світу, як те перекотиполе, що вітер носить по степах: котишся, котишся, поки не зупинить тебе доля або не притопче лихо.
Хоч і лучалось мені деколи навідуваться у рідну Україну, так чи довго ж то спочинеш під теплим її крилом?.. І знов на край світа мандруєш до чорта з рогами!
Зате ж літ у шість, а може, й більше, як із Курської губернії уїдеш у Харківську, то так тобі стане легенько, мов на крилах тебе підняло!.. Та з сього боку Харкова ще не так: з Липець наша Україна теперечки якось Московщиною дивиться - намість шинків проклята кабащина, постоялі двори на московський звичай; скрізь по дорозі тягнуться московські однокінні телеги, одна до другої попричеплювані як фіги на личку; куди не глянь - усе пилипони з рудими бородами, у лаптях, аж занудить, на них дивлячись. Так, бачите, з сього боку, кажу, ще не так, а от як перехопишся через річку Харків, то хто б не сказав, що се Божа сторона!..Тут зараз починається отой великий бір, що високі сосни аж хмару підпирають. Оце ж вам тут і Основа, батько наш Квітка збив, собі з своїх повістей такий міцний човен, що до віку вічного буде плавать по плюгавій річці Леті. Отут же і вольна; сюди ж то харківські міщани і народ, ударивши лихом об землю, сходяться одвести душу і задавить горе свого бездолля. Отут побачили б ви у неділю і по празниках, скільки збирається народу! Верстов на п’ять, а може, і більш, уподовж дороги ґуля міщанство: дівчата у стрічках, у стьожках, молодиці у парчевих очіпках, у кармазинах, у глазеті; а козацтво у брилях, у чуйках фабричного сукна, шовковими поясами підперізувані; а скільки ще того лакейства у фраках та у сюртуках - мов та німота! Інші збились біля музики, садять гопака, вибивають тропака, аж лихо сміється; другі посідали купками, снідають, кружляють горілку, теревені гнуть, співають, регочуться, аж луна округи йде. їдеш було, дивишся-дивишся та й не втерпиш: вилізеш з тарантаса і підійдеш до якого-небудь товариства. “Хліб та сіль, люди добрі!” скажеш. “Спасибі, - одкажуть і просять: - Сідайте, не погребуйте хлібом Божим!” Сядеш було до гурту, вип’єш корячок горілки, з’їси шматок сала, побалакаєш і свого додаси веселого слова. Боже милий, як же то вони дякують!.. Станеш прощаться, то так і загомонять: “Пошли вам, Господи, усякого щастя, за те, що простих людей не цураєтесь!” Буває й таке, що яка-небудь молодиця, червона як маківка, схопиться, обійме та й поцілує на прощання. “Се, - каже, - щоб не скоро забули нашу хліб-сіль!” Сміху такого наробить вража молодиця - так усі і покотяться, ухопившись за животи. Що-то за втішні та швидкі тії харківські молодиці - нехай їм легенько ікнеться!"
"Українські оповідання Олекси Стороженка"
Санкт-Петербург, 1863 год